Задати питання

Сімейні суперечки

В Україні, за даними статистики, 55% шлюбів завершуються розлученням. Відповідно, виникає велике коло питань перед колишнім подружжям, які необхідно вирішити юридично правильно і зважено.
Ті сімейні суперечки, які виникають при розлученні – не завжди вдається вирішити дійсно мирним шляхом, тому можуть знадобитися послуги фахівця з питань сімейного права. Таким чином, майнові та немайнові проблеми, які можуть виникнути, вирішити краще за допомогою адвоката чи юриста в судовому порядку, або за добровільним рішенням колишнього подружжя, але юридично правильно оформленому.
Юридична компанія «Дем’яненко і партнери» надає повну підтримку і консультацію в наданні послуг по сімейним питанням.

Особливості поділу нерухомого майна подружжя при розлученні.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 368 ЦК України).

Згідно ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Частки чоловіка та дружини у спільній сумісній власності є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ст. 70 СК України).

Подружжя (при чому – як під час шлюбу, так і після його розірвання) може розділити своє майно двома шляхами: добровільним або ж судовим (примусовим). Під час шлюбу добровільний розподіл майна подружжя оформляється письмовим договором між ними та підлягає нотаріальному посвідченню.

Якщо ж добровільно домовитися не вдалося – майно подружжя може бути поділене судом. Для цього зацікавлена сторона має звернутися до суду з відповідним позовом.

На практиці часто виникають ситуації, коли нерухоме майно (а в Україні статус нерухомого майна мають: земельні ділянки, квартири, будинки, дачі, автомобілі тощо) реєструється на одного з подружжя (наприклад, квартира – на дружину, авто – на чоловіка тощо). У такому випадку, при розлученні, той з подружжя, на кого НЕ було зареєстровано право власності, отримати свою частку у майні подружжя може лише шляхом подання до суду позову про визнання права власності на частку майна у спільному майні подружжя та поділ майна подружжя. Перше, що матиме значення для суду – це придбання такого майна у період існування шлюбу (буквально – чи потрапляє дата, вказана у свідоцтві про право власності на нерухоме майно, у період існування шлюбу – після дати його реєстрації та до дати його розірвання). Теоретично, таке майно має статус спільної сумісної власності подружжя, хоча й було оформлене лише на когось одного. І якщо інша сторона (в даному випадку – відповідач) не вчинить дій на свій захист (не з’явиться до суду, не подасть письмові заперечення проти позову, не підготує відповідні докази на свою користь тощо) – швидше за все, суд присудить таке майно екс-подружжю порівну.

Проте, отримавши грамотну правову допомогу та зібравши достатню доказову базу, відповідач може нівелювати основну ознаку спільної сумісної власності майна – придбання його у період існування шлюбу. Простіше кажучи, навіть якщо фактично (по документам) майно було придбане у шлюбі, за певних умов можна визнати (залишити) таке майно приватною власністю одного з подружжя.

Поле для маневру дають нам дві постанови Верховного Суду України:

Перша – від 5.04.2017р. № 367/5390/14-ц наголошує:

«…належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не лише факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норму ст.60 СК застосовано правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Отже, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя».

Друга – від 21.12.2007р. № 11, вказує, що «Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно з’ясовувати джерело і час його придбання».

Реальні приклади з практики:

Варіант 1. У період існування шлюбу було придбане авто, зареєстроване на чоловіка. При розлученні дружина претендувала на грошову компенсацію ½ частки даного авто. Проте, вдалося довести, що дане авто чоловік придбав хоч і у шлюбі, але за власні кошти (за певний час перед купівлею авто він отримав спадщину – будинок у селі, який у подальшому продав, та доклавши ще трохи коштів – придбав згадане авто. Як відомо, спадщина і особисті кошти є приватною власністю одного з подружжя.)

Варіант 2. У період існування шлюбу дружиною було отримане свідоцтво про право власності на квартиру. Після розірвання шлюбу чоловік подав позов про поділ майна подружжя та визнання права власності на частку майна у спільному майні подружжя, яким просив визнати за ним право власності на ½ даної квартири, як такої, що придбана у шлюбі. Проте, вдалося довести, що ще до укладення шлюбу дружиною був укладений договір купівлі-продажу майнових прав (будинок, у якому «придбавалася» дана квартира, був на етапі фундаменту і ще кілька років після цього будувався), а отримання свідоцтва про право власності на квартиру є похідним після договору купівлі-продажу майнових прав і його отримання стало можливим лише після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, тобто фактично через 2 роки після укладення договору купівлі-продажу майнових прав.

Матеріал з Інтернету.

Рішення Касаційного суду по питанню коли аліменти сплачуються частково

Касаційний кримінальний суд у справі № 283/1309/17 залишив вирок Малинського районного суду Житомирської області відносно громадянина, який не сплачував аліменти, без змін.

Сам засуджений вважав, що складу злочину в його діях немає, оскільки аліменти він частково сплачував. Проте, за вироком суду він визнаний винуватим у тому, що він, в період з 1 жовтня 2012 року по 31 травня 2017 року умисно, злісно ухилявся від сплати встановлених рішенням Малинського районного суду Житомирської області від 25 липня 2012 року аліментів на утримання сина, в розмірі 1000 грн. щомісячно до досягнення дитиною повноліття, чим допустив заборгованість за вказаний період у сумі 51 009,68 грн.

Проте Касаційний  вирішив, що такі доводи не заслуговують на увагу.

Предметом злочину, який аналізується, є кошти, що за рішенням суду підлягають сплаті на утримання дітей.

З об`єктивної сторони злочин передбачений частиною 1 статтею 164 КК України може бути вчинений у формі злісного ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів).

Під злісним ухиленням від сплати коштів на утримання дітей (аліментів) слід розуміти будь-які діяння боржника, спрямовані на невиконання рішення суду (приховування доходів, зміну місця проживання чи місця роботи без повідомлення державного виконавця, приватного виконавця тощо), які призвели до виникнення заборгованості із сплати таких коштів у розмірі, що сукупно складають суму виплат за три місяці відповідних платежів.

При цьому діяння можуть виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов`язку.

Про злісний характер ухилення від сплати аліментів також можуть свідчити: тривалість ухилення (приміткою до ст. 164 КК України передбачено, виникнення заборгованості із сплати таких коштів у розмірі, що сукупно складають суму виплат за три місяці відповідних платежів), продовження ухилення після попередження про необхідність виконання свого обов`язку та можливість кримінальної відповідальності з боку державного виконавця, неодноразове звернення потерпілого чи інших осіб до винної особи з цього приводу тощо.

Судовими рішеннями також встановлено, що засуджений мав змогу заробляти гроші і сплачувати аліменти, оскільки у вказаний період він на лікуванні та на обліку в центрі зайнятості не перебував, тобто не існувало жодних обставин, які свідчили б про поважність причин чи вимушеність несплати. Більше того, засуджений відмовлявся від роботи, запропонованої центром зайнятості, оскільки вакансії були для нього низькооплачувані, хоча фактично він не мав стабільного доходу, у зв`язку з чим накопичувалась заборгованість по аліментах.

Посилання скаржника, що він частково сплачував аліменти, тому в його діях відсутнє злісне ухилення, не заслуговують на увагу, адже незважаючи на незначні платежі (по 100-200 грн.) він решту коштів, визначених рішенням суду, не сплатив, що призвело до заборгованості, яка значно перевищує суму виплат за три місяці (51 009,68 грн).

Твердження про те, що він не мав змоги платити аліменти через відсутність роботи, також не слід брати до уваги, оскільки вказана обставина ні в якому разі не звільняє засудженого від обов`язку утримання дитини.       Будучи обізнаним про наявність заборгованості, засуджений на протязі майже п`яти років не вживав жодних заходів для усунення негативних наслідків, спричинених його діями.

По питанням коли аліменти не сплачують чи сплачують частково, що порушує права дитини, звертайтесь за допомогою фахівців – юристів чи адвокатів.

Інформація з Інтернету.