Подзвонити зараз Поставити питання

Зобов’язання учасника зробити додатковий внесок у статутний капітал є добровільним зобов’язанням майнового характеру, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

На це звернула увагу судова палата для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду в постанові від 11.12.2023 у справі №925/200/22, інформує «Закон і Бізнес».

Як зазначено у постанові, закон розрізняє поняття внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення та додаткових вкладів. Учасник товариства зобов’язаний внести первинний вклад, невнесення якого до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства тягне за собою наслідки, передбачені ст.144 ЦК та ст.52 закону «Про господарські товариства» від 19.09.1991 №1576-XII.

Натомість, збільшення статутного капіталу шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є їх правом, яке реалізується шляхом прийняття відповідного рішення зборами товариства. Невнесення учасником додаткового внеску не є підставою для виключення учасника з товариства.

КГС зауважила, що ці висновки колегій суддів є такими, що можуть бути врахований у цій справі mutatis mutandis (з урахуванням відповідних відмінностей), підстав для відступу від нього не вбачає.

Отже, рішення про збільшення статутного капіталу, що було прийнято до набрання закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 №2275-VIII не є підставою для вимог щодо його примусового виконання.

Якщо учасник не вніс (не повністю вніс) додатковий внесок на виконання такого рішення, він не може бути зобов’язаний до цього судом. Однак він несе солідарну відповідальність за зобов’язаннями
Аби не пропустити новини судової практики, підписуйтеся на Телеграм-канал «ЗіБ». Для цього натисність на зображення.

Зобов’язання учасника зробити додатковий внесок у статутний капітал є добровільним зобов’язанням майнового характеру, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

На це звернула увагу судова палата для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду в постанові від 11.12.2023 у справі №925/200/22, інформує «Закон і Бізнес».

Як зазначено у постанові, закон розрізняє поняття внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення та додаткових вкладів. Учасник товариства зобов’язаний внести первинний вклад, невнесення якого до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства тягне за собою наслідки, передбачені ст.144 ЦК та ст.52 закону «Про господарські товариства» від 19.09.1991 №1576-XII.

Натомість, збільшення статутного капіталу шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є їх правом, яке реалізується шляхом прийняття відповідного рішення зборами товариства. Невнесення учасником додаткового внеску не є підставою для виключення учасника з товариства.

КГС зауважила, що ці висновки колегій суддів є такими, що можуть бути врахований у цій справі mutatis mutandis (з урахуванням відповідних відмінностей), підстав для відступу від нього не вбачає.

Отже, рішення про збільшення статутного капіталу, що було прийнято до набрання закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 №2275-VIII не є підставою для вимог щодо його примусового виконання.

Якщо учасник не вніс (не повністю вніс) додатковий внесок на виконання такого рішення, він не може бути зобов’язаний до цього судом. Однак він несе солідарну відповідальність за зобов’язаннями

Інформація з Інтернету.

Належним об’єктом обороту (продажу, спадкування тощо) є частка в статутному (складеному) капіталі господарської організації

Відповідно до статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень, зокрема, є звернення стягнення на кошти, на інше майно (майнові права) а також на корпоративні права боржника.

Згідно зі статтею 96-1 Цивільного кодексу України права учасників юридичних осіб (корпоративні права) – це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства. Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об’єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи.

Говорячи про звернення стягнення на корпоративні права боржника, потрібно пам’ятати, що належним об’єктом обороту (продажу, спадкування тощо) є частка в статутному (складеному) капіталі господарської організації. Із набуттям прав на таку частку в особи виникають корпоративні права. Статутний капітал, який є лише засобом бухгалтерського обліку, та самі собою корпоративні права відчужуватися не можуть, адже не є оборотоздатним об’єктом цивільного права.

Звернення стягнення на акції боржника в акціонерному товаристві

Частка учасника акціонерного товариства є акцією, на яку може бути звернуто стягнення за загальною процедурою звернення стягнення на майно у виконавчому провадженні. Варто зазначити, що за вимогами частини четвертої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» порядок реалізації цінних паперів визначається Національною комісією із цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Міністерством юстиції України. На сьогодні – це Порядок реалізації на багатосторонньому торговельному майданчику цінних паперів, на які звернено стягнення, затверджений рішенням Національної комісії із цінних паперів та фондового ринку від 25.12.2012 № 1853. Процедура звернення стягнення на акції боржника в акціонерному товаристві має достатнє та чітке правове регулювання і складнощів у цій процедурі у державних та приватних виконавців, як правило, не виникає

Звернення стягнення на частку боржника в господарському товаристві з обмеженою та додатковою відповідальністю

Більш складною процедурою є звернення стягнення на частку боржника у господарському товаристві. Відповідно до частин другої та третьої статті 22 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» виконавець повідомляє товариство про намір звернути стягнення на частку учасника товариства (боржника) та надсилає постанову про накладення арешту на частку. Товариство повинне протягом 30 днів з дня одержання такого повідомлення надати відомості, необхідні для розрахунку вартості частки боржника.

З дня одержання такого повідомлення товариство зобов’язане надавати виконавцю та боржнику доступ до документів фінансової звітності, інших документів, необхідних для визначення вартості частки боржника. Зазначена норма спрацює лише у тому випадку, якщо посадовці товариства виявляться законослухняними і добросовісно нададуть виконавцю всі необхідні документи.

Якщо ж цього не станеться, керівнику товариства може загрожувати адміністративна відповідальність за статтею 188-13 КУпАП (Невиконання законних вимог державного виконавця, приватного виконавця).

Зазначеною статтею передбачено накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (850 – 1700 грн), що навряд чи можна назвати дієвим інструментарієм примусу.

На практиці доволі часто власником та директором такого товариства є сам боржник, який жодних документів виконавцю надавати не має наміру.

З огляду на це, відомості та документи, необхідні для розрахунку вартості частки боржника, виконавцю доводиться здобувати самостійно. Зазначу, що зібрати повну та достатню інформацію для визначення ринкової вартості частки боржника в статутному капіталі є доволі складним завданням.

Крім того, нормами Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» не передбачено внесення суб’єктами реєстрації відомостей в Реєстр юридичних осіб інформації на підставі постанови виконавця про арешт частки боржника в статутному капіталі. З огляду на це, потрібно обов’язково реєструвати обтяження частки в Державному реєстрі рухомого майна, аби унеможливити її відчуження.

Також потрібно звернути увагу і на неможливість збереження майнового стану товариства до дня реалізації частки в тому ж вартісному вигляді, в якому він був на день накладення арешту на частку боржника в статутному капіталі. Закон України «Про виконавче провадження» надає право виконавцю лише накласти арешт на частку боржника, проте в жодному випадку не на майно товариства, в якому боржник має частку. З огляду на це, на жаль, товариство жодним чином не обмежено в протиправній можливості здійснювати відчуження майна, виводити кошти з товариства, укладати фраудаторні правочини тощо. Звичайно, в подальшому такі угоди в судовому порядку можна визнати недійсними, але це може зайняти доволі тривалий час.

Доволі складним питанням є і оформлення покупцем своїх прав як учасника товариства (на підставі придбання частки в статутному капіталі боржника), адже Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» не містить чіткої підстави для здійснення такої реєстрації, в переліку документів відсутній документ «акт про проведені електронні торги» (ч. 5 ст.

Звернення стягнення на частку боржника в повному товаристві

Відповідно до статті 131 Цивільного кодексу України звернення стягнення на частину майна повного товариства, пропорційну частці учасника товариства у складеному капіталі, допускається тільки у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника повного товариства для виконання його зобов’язань перед кредиторами вони можуть вимагати у встановленому порядку виділу частини майна повного товариства, пропорційної частці учасника-боржника у складеному капіталі товариства.

Звернення стягнення на частку боржника в командитному товаристві

Відповідно до частини третьої статті 133 Цивільного кодексу України до командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим законом. Таким чином, можна дійти до висновку, що звернення стягнення на частку боржника в командитному товаристві можливе у порядку, передбаченому для повного товариства.

Звернення стягнення на частку боржника у фермерському господарстві

Незважаючи на те, що Законом України «Про фермерське господарство» не визначено порядку та механізму звернення стягнення на частку (частину частки) члена такого господарства, на допомогу приходить судова практика.

Спочатку Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 23.04.2021 року у справі № 340/2214/19 обережно висловився щодо можливості арешту частки, зазначивши про те, що з огляду на наявність у боржника корпоративних прав державним виконавцем правомірно застосовано такий захід процесуального впливу, як арешт його корпоративних прав. При цьому невизначеність у Законі України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII порядку та механізму накладення арешту на корпоративні права фермерського господарства, а також неурегульованість процедури звернення стягнення на корпоративні права члена фермерського господарства Законом України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 року № 973-IV не може бути перешкодою для застосування такого заходу процесуального примусу, оскільки зважаючи на правову сутність корпоративних прав (їх майновий аспект), підлягають застосуванню приписи частини першої статті 48, частин першої, другої статті 56 Закону № 1404.

У подальшому вже Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 7 жовтня 2021 у справі № 922/3059/16 дійшов таких висновків.

Режим спільної сумісної власності подружжя поширюється і на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства. Тому стягнення на частку у фермерському господарстві відбувається за аналогією зі стягненням частки в ТОВ.

Частка у статутному капіталі фермерського господарства має обмежену оборотоздатність, а звернення стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства (в якому частка належить декільком особам – членам сім’ї) реалізовується так:

- за наявності згоди іншого(-их) співвласника(-ів) на визнання за ним(-ми) права на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства звернення стягнення на таку частку здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 ЦК України, з дотриманням переважного права співвласника, передбаченого статтею 362 ЦК України, на придбання частки;

- у разі відмови іншого(-их) співвласника(-ів) від придбання частки боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства – звернення стягнення на таку частку здійснюється за аналогією зі статтею 131 ЦК України.

Таким чином, незважаючи на відсутність законодавчо визначеного чіткого порядку реалізації частини боржника у статутному капіталі фермерського господарства, таке стягнення можливе.

Звернення стягнення на частку боржника в приватному підприємстві

Визначення поняття приватного підприємства дає Господарський кодекс України. Відповідно до частини першої статті 113 ГК приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи. Друга частина статті 113 ГК України говорить про те, що порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.

Разом з тим, закон, який регулює порядок створення та діяльності приватних підприємств, відсутній. Відповідно відсутній і порядок звернення стягнення на частку боржника в приватному підприємстві.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 дійшла, зокрема, таких висновків:

Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об’єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством. Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об’єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».

У справі, яка розглядалась, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Н.» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю.

Таким чином вбачається, що при зверненні стягнення на частку боржника в приватному підприємстві необхідно на підставі статутних документів встановити вид підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство і, в залежності від цього, керуватися тією чи іншою процедурою звернення стягнення на частку боржника в ньому.

Замість висновків

Моніторинговий звіт Міністерства юстиції України за 2020 рік інформує, що під час проведення анкетування державним і приватним виконавцям ставилось питання: «На якому етапі при зверненні стягнення на частку боржника – учасника товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю, наскільки їм відомо, виникають труднощі правозастосування та/або який з етапів для його вдосконалення потребує додаткової уваги законодавця?»

Більшість фахівців відповіли, що на практиці їм не доводилось застосовувати механізм звернення стягнення на корпоративні права (40,4% опитаних) та складно відповісти (28,4% виконавців). З тих виконавців, яким довелось застосовувати такий механізм, надали 292 відповіді, що уваги законодавця потребують етап виявлення частки боржника у статутному капіталі товариства; 313 відповідей – арешт і розрахунок вартості частки; 191 відповідь – реалізація на аукціоні; 169 відповідей – передача стягувачу нереалізованої на торгах частки в рахунок погашення боргу; 201 відповідь – державна реєстрація переходу права власності на частку; 198 відповідей – розрахунок і передача частки покупцю.

На думку авторів моніторингу, переважна більшість відповідей про те, що виконавцям на практиці не доводилось застосовувати механізм звернення стягнення на корпоративні права, та складнощі з відповіддю, що виникли у виконавців, свідчить про те, що такий механізм потребує подальшого нормативного вдосконалення, зокрема шляхом усунення прогалин і неузгодженостей у законах про товариства, про державну реєстрацію юридичних осіб та про виконавче провадження.

Моніторинговий звіт Міністерства юстиції України за 2021 рік інформує, що на питання «Чи потребує законодавчого врегулювання порядок реалізації частки боржника у складеному капіталі фермерського господарства у виконавчому провадженні?» 55,5% респондентів відповіли ствердно.

Звернувшись до Єдиного державного реєстру судових рішень, можна констатувати, що процедура звернення стягнення у виконавчому провадженні на частку боржника в статутному (складеному) капіталі господарської організації нерідко є об’єктом судового оскарження.

Тому візьму не себе сміливість констатувати, що і державні, і приватні виконавці воліють звертати стягнення на будь-яке інше майно, за його наявності, порядок звернення стягнення на який більш якісно нормативно врегульований.

Вбачається, що процедура звернення стягнення у виконавчому провадженні на частку боржника в статутному (складеному) капіталі господарської організації в законодавстві врегульована неналежним чином, що призводить до судових спорів та не сприяє швидкому та ефективному виконанню судових рішень та рішень інших органів.

Конституційний Суд України у Рішенні від 15 травня 2019 р. № 2-р(II)/2019, у справі за конституційною скаргою Хліпальської Віри Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення) зазначив, що позитивний обов’язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов’язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

Таким чином, можна констатувати, що існуючі механізми звернення стягнення на частку боржника в статутному (складеному) капіталі господарської організації не є в повній мірі ефективними.

Інформація з Інтернету.

Чи можна визнати недійсним договір позики, що був укладений одним з подружжя

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно із частинами першою, другою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Чоловік та дружина розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).

На підставі частини другої статті 65 СК України дружина, чоловік має право на звернення до суда з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Таким чином, для визначення вартості вчинюваного одним з подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та укладений щодо цінного майна, що у свою чергу потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід враховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у частині першій статті 1047 ЦК України, та брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов`язковість укладення договору позики в письмовій формі.

Отже, згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового та стосується цінного майна, що перебуваєу їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш, як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чатина перша статті 1047 ЦК України), має бути надана у письмовій формі.

У випадку недотримання вказаної вимоги другий з подружжя (хто не був стороною правочину) може оспорити договір позики на підставі частини другої статті 65 СК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду   від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 викладено правовий висновок про те, що відсутність згоди одного із співвласників – колишнього подружжя – на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

У постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи – контрагента за таким договором.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Інформація з Інтернету.